Коли прямий захват не є можливим, які важелі залишаються? Відповідь криється у примусовій дипломатії — наборі інструментів, набагато більш складних, ніж це здається у заголовках. Уявіть собі так: гарантії безпеки стають предметом торгу. Співпраця у сфері розвідки може бути скоригована. Доступ до передових технологій стає умовним. Навіть членство в НАТО перетворюється на точку тиску.

Але ось що найбільше турбує більшість аналітиків: вони одразу переходять до військового втручання як до логічного наступного кроку. Такий підхід? Це болісно поверхневе. Реальна механіка переговорів на рівні держави працює через економічну взаємозалежність, стратегічні партнерства та інституційний важіль. Ці інструменти не вимагають присутності військ — вони вимагають терпіння, розуміння інституцій та готовності переформатовувати альянси з часом. Саме тут криється справжня складність.